Знайшли помилку? Виділіть частину тексту і натисніть CTRL + Enter
Які таємниці ховає сокільська спадщина дідів
08:36 08.09.2017
1909

Доторкнутися до сокільської культури та її неповторності можна в музеї села Сокіл, що в Рожищенському краї.

Якщо одного гарного дня доля заведе вас у Сокіл, скористайтеся чудовою нагодою і відвідайте місцевий музей.

Далеко не кожне село може похизуватися такою кількістю експонатів, цікавинок, історичних документів, старожитностей, предметів мистецтва, зібраних під одним дахом. А все завдяки тому, що Лідія Омелянівна Редчук, котра багато років працювала директором місцевого Будинку культури, вирішила, що такому самобутньому селу, як Сокіл вкрай необхідний власний Історико-краєзнавчий музей.


Заручившись підтримкою голови сільської ради Валентини Саковець, пішла жінка з цією ідеєю до односельчан. Не одну скриню, не одне горище передивилися соколяни, вишукуючи та передаючи, за проханням Лідії Омелянівни, речі старовини, що мають цінність для музею, як свідки минувшини, хранителі епохи.



На даний час музей розміщений у двох, спеціально відведених кімнатах, в приміщені Будинку культури. Переступивши поріг першої – ви поринаєте в неповторну атмосферу української хати: вишивані рушники, серветки, сорочки, картини, килими, посуд, предмети побуту, знаряддя праці - усі речі таять в собі тепло й енергетику колишніх власників. За кожним експонатом - історія, люди, долі, імена…




А головне – піч. Справжня, діюча, в якій можна розвести вогонь, зігрітися, відчути дихання епохи, що минула, під потріскування полін, подумати про щось своє сокровенне, незабутнє. Погодьтеся, є в цьому, щось сакральне, майже магічне.



Лідія Омелянівна може з захватом, довго і натхненно розповідати історію появи того чи іншого експоната - мимоволі заслуховуєшся і перед очима постають картини побуту дідів-прадідів. В такі хвилини обличчя мудрої жінки світлішає, в кутиках очей виграють сонячні промені, а голос веде в незвідану таїну народної історії.





Але проходимо далі. Друга кімната наповнена речами, які оповідають про героїчну історію Соколя, сповнену боротьби, визвольних змагань та народних звитяг. А якщо погортати сторінки музейного літопису, стає зрозуміло, що боролися за волю на цих землях протягом багатьох століть.


Серед експонатів багато речей часів Другої світової війни.


Привертає увагу стенд з портретами місцевих воїнів-афганців, який, окрім шани землякам, на чию молодість випало випробування війною, багато років нагадував про те, що людське життя – найвища цінність, а війни… Війни це дуже страшно, це зламані долі, перекреслені мрії, це не можливо забути, цього не лікує час... Але, як бачимо, історія, якщо і вчить, то далеко не всіх…


Особливе місце в цій кімнаті відведене пам’яті Тараса Шевченка та його онуці по лінії брата Йосипа Євгенії Голуб, яка переїхала на Волинь 1947 року і прожила в Соколі все своє доросле життя. По центру експозиції - велике родове дерево, корені якого беруть початок від батька нашого Кобзаря. Поряд знаходяться особисті речі Євгенії Леонтіївни, які жінка заповіла музею. До слова, книги на полицях розміщені в порядку, що вказаний у заповіті.




Кожен поважаючий себе житель Соколя шанує пам’ять про ще одного славетного земляка – поета Олександра Богачука, котрий 18 грудня 1933 року народився в цьому селі і протягом усього життя плекав у серці незрадливу синівську любов до рідного краю. Рядки з творів видатного майстра поетичного слова вже давно стали крилатими: «Якщо живеш ти іменем народу — Своїм ім’ям вростаєш у народ», «Я – Мавка. Я донька Волинського краю», «Вишита колоссям і калиною, вигойдана співом солов’я», та безліч інших назавжди вкарбувалися в народну пам’ять.



У 2003 році в Соколі зусиллями громади, було встановлено пам'ятник Олександру Теофіловичу.

Родзинкою другої музейної кімнати, яка має історичну цінність не лише для Соколя - Церковна книга причасть 1882 року, погортавши яку можна знайти імена далеких предків.



Лідія Омелянівна з гордістю демонструє чималу кількість старих світлин, розповідає про людей, що на них зображені. Робить це з гордістю, з великою любов’ю та захопленням! Долі місцевих мешканців, що потрапили під маховик сталінських репресій, описані в своєрідному альманасі «Повернуті імена – не знищений цвіт нації». А як освідчувалися в коханні століття тому, можна дізнатися з листів, які датовані ще 1905 роком…



Живе музей, зустрічає відвідувачів (особливо часто приходять діти), поповнюється новими експонатами. «Працюємо далі»,- підводить підсумок Лідія Редчук.


Коментарі

ЯЯЯЯЯЯЯЯ

09:22 08.09.2017

А чому хваляться тільки музеєм, а своїми дорогами?

читач

13:58 08.09.2017

Дороги це справа держави, а музей - справа любителів свого рідного краю.

до читача

09:58 10.09.2017

А кар'єр, свого часу, теж був справою любителів свого рідного краю, коли це було економічно вигідно для певної категорії людей....
Коли вини заробляли великі гроші у свої кишені, то було добре і про дорогу не думали....
А тепер з легкістю говорять, що дороги це справи держави)))))
Прикро за таких людей......

читач

11:46 11.09.2017

В кінці села зі сторони Навозу машини з кар'єру не їздили, а дорога жахлива.

26 вересня
Вчора
24.09.2017
23.09.2017
22.09.2017
Loading...
Підписатися на наші новини
*ви у будь-який момент зможете відписатися від наших новин