Про основний Закон України, його тернистий шлях та безцінний здобуток

28 червня 1996 року Україна отримала свій основний Закон, документ, який утвердив територіальну цілісність нашої держави, недоторканість кордонів і визначив напрямок розвитку молодої української держави.

Шлях до прийняття Конституції України не був простим: вона народжувалася в муках і тривозі – переговорах з нашими опонентами і навіть ідеологічними противниками, і в гарячих дебатах, в безплідних виступах, заявах, протестах і погрозах.

Повернімося трохи назад – до історії розбудови Української державності. 16 липня 1990 року Верховна Рада УРСР приймає Декларацію про Державний суверенітет України, саме України, а не УРСР, що вже тоді було далекоглядним державницьким кроком.

Наприкінці 1991 року комуністичні ортодокси в Москві прагнули зупинити шлях тодішніх ще радянських республік до створення незалежних держав, проголосили взяття влади так званим ГКЧП (государственный комитет черезвычайного положения), чим фактично вчинили державний заколот. ГКЧП протримався всього декілька днів і причинив розкол, замішання, ще тоді правлячої КПРС і став незворотнім поштовхом до розвалу радянського союзу та «параду суверенітетів радянських республік».

21 серпня 1991 року, коли ще все не було зрозумілим відносно подій у Москві, демократично налаштовані депутати Верховної Ради України зібрали необхідну кількість голосів з вимогою негайного скликання позачергової сесії Верховної Ради.

Завдяки їх сміливості і наполегливості Україна зробила важливий крок до своєї самостійності, і 24 серпня 1991 року Верховна Рада України проголосила Акт Незалежності нашої держави. Вперше над куполом Верховної Ради України замайорів  державний жовто-блакитний прапор України.

Внаслідок вище перекислених законодавчих рішень – Декларація про Державний суверенітет України заклала принцип створення Конституції, Акт Незалежності України підвів і принципи під політичну основу.

Отже, молодій державі, як повітря, необхідний був основний Закон – Конституція.

На жаль, справитись з цим завданням тодішній склад парламенту був не в силі. Конституційна комісія, очолювана двома співголовами Леонідом Кравчуком та Іваном Плющем, «доманеврувалася» у своїх навколо державницьких поглядах до того, що невдовзі Верховна Рада була достроково розпущена. Україна залишилася останньою серед пострадянських держав що жила за Конституцією РСРС 1978 року.

Заново конституційні процеси розпочалися після обрання весною 1994 року Верховної Ради другого скликання. Умови для цього були надзвичайно складні через політичну поляризацію суспільства. Активізувались комуно-соціалістичні сили, які завдяки своїй більшості обрали головою парламенту соціаліста Олександра Мороза.

Понад 120 депутатів входили до комуністичної фракції і вимагали відновлення радянської влади, скасування посади Президента, реанімації РСРС. Твердо їм опонували близько 70 депутатів національно-демократичної, націоналістичної орієнтації. Щоб якось розрядити становище, 8 червня 1995 році довелось підписати конституційну угоду між Президентом України Леонідом Кучмою та Верховною Радою, яка зобов’язала обидві гілки влади створити необхідні умови для прийняття Конституції України.

Недовго тривали перемир’я: розпочалася конфронтація між гілками влади навколо законопроекту Конституції. Замість пошуків компромісів між Президентом України Леонідом Кучмою та головою Верховної Ради України Олександром Морозом виник напружений конфлікт.

Незважаючи на протистояння у верхах прогресивні сили України, залучивши кращих світових і вітчизняних конституціоналістів, розробили свій проект Конституції України. Подали і зареєстрували його в парламенті. Тим часом протистояння навколо прийняття Конституції зростало…

Закінчувався термін річний конституційної угоди, за якою основним завданням Верховної Ради було прийняття Основного Закону. Його невиконання означало розпуск парламенту і політичну та економічну нестабільність у державі. Не вірячи в здатність Верховної Ради, Президент Леонід Кучма висуває ідею про введення Всеукраїнського референдуму, на якому пропонується проголосувати за Конституцію всьому народу.

Це була гра в карти: виграв – програв, ризик картяра… 26 червня 1996 року Президент Леонід Кучма підписав Указ про проведення Всеукраїнського референдуму для затвердження Конституції України, який призначив на 24 вересня 1996 року.

Запанувала тривога і паніка для всіх депутатів, як лівих, так і правих. Настала тупикова ситуація. Олександр Мороз, голова Верховної Ради України, нібито між іншим, кинув фразу: «Якщо вийдемо з парламенту без прийнятої Конституції, більше сюди не зайдемо». До того хтось пустив чутки, що Леонід Кучма підтягує до Верховної Ради танки, щоб силою розігнати парламент.

27 червня 1996 році розпочались засідання зранку, не переривалось цілий день, перейшло у ніч і завершилось вранці 28 червня.  Якась Божа благодать зійшла на депутатів: о 9:20 год за проект Конституції у другому і третьому читанні проголосували 315 народних депутатів, 36 – натиснули кнопки «проти», 12 – «утримались», 30 депутатів не взяли участь у голосуванні.

Під ранок до сесійної зали прийшов Президент Леонід Кучма. Дочекавшись остаточного ухвалення Конституції, він щиро подякував Олександру Морозу та всім депутатам. Дав Бог, що не оминула ця благодать Президента Леоніда Кучму: він сповістив, що скасовує свій Указ про проведення референдуму який проіснував менше доби. Так закінчилась «буремна українська ніч».

Конституція України – безцінний здобуток історії розвитку української державності. Сьогодні маємо бути пильними і мудрими, щоб Конституція не стала інструментом політичних шахраїв, а слугувала міцним підґрунтям розвитку демократичної європейської української держави.

Слава Україні! Слава Українській Конституції!

Марія Рейкіна, голова Рожищенської районної громадської організації Союзу українок