Страшна правда про закатованих патріотів з Рудки-Козинської

У перші дні війни сталінські кати у тюрмах знищили цвіт української нації

76 років тому 22 червня розпочалася найкривавіша війна в історії нашої землі. Першими з її жахіттями стикнулися ті, хто жив у західних областях України. І не від гуркоту німецьких літаків і танків здригалися люди, а від моторошних злочинів військ НКВС, які відступали. У перші воєнні дні беріївці не землю рідну від ворога боронили, а без суду і слідства розстрілювали у тюрмах невинних людей, патріотів України. Цими днями на території колишньої луцької в’язниці розпочалась ексгумація тіл розстріляних у ті часи арештантів. За даними істориків, тільки в обласному центрі Волині за два дні, 23-24 червня, розстріляли більше двох тисяч чоловіків, - пише Наталка Слюсар у Вісник&К.

…І через тиждень з могил кров текла

Страхітлива картина відкривається очам, коли заглянеш у викопану напроти колишнього монастиря бригідок яму: людські скелети горою лежать один на одному. Десь стирчать чоботи, фрагменти одягу, валяються ґудзики… А колись це були молоді гарні хлопці – не старші від 30 років… Чиїсь сини, брати, чоловіки… Як жорстоко розправилися з ними сталінські кати!

Можливо, серед цієї купи людських кісток і останки Євгена Бородюка з Рудки-Козинської Рожищенського району. Йому не було ще й 20 років, як його по- звірячому вбили у Луцькій тюрмі просто за те, що був українцем.

Ще й досі його сестра Надія Зеленко, якій сьогодні вже 92 роки, без сліз не може згадувати про свого братика.

«Між нами чотири роки різниці, і Женя завжди був для мене прикладом. Закінчив п’ять класів польської школи. Мав дуже добрий характер. Перший татів помічник у господарстві. А у 16 років його віддали вчитися на коваля у сусідню Переспу. Два роки там Женьо вчився, а потім у Рудці став ковалем.

Ще з одним хлопцем допомогли німцю кузню зробити, і втрьох там кували. У той же час наш тато Максим Бородюк був головою сільської «Просвіти». І ми, старші діти, участвували в драматичному гуртку. Кожного року на Шевченківські дні була Академія. Ми із Женьом удвох вірші Шевченка читали. Він ще дуже гарно співав, грав на мандалині й гітарі. Був учасником ОУН, зв’язковим.

Його наш двоюрідний брат Степан Бородюк залучив. Він сам мені потихенько це сказав. Совєти як прийшли, їх зразу стали викликати в НКВС. У лютому 1940 року Женю, Степана Бородюка,  Степана Архіпчука, ще двох хлопців з нашої вулиці заарештували і всіх однією фурою повезли у тюрму до Луцька. З тих пір ніхто Женю не бачив. Мати тільки за літо разів чотири ходила передачу носила.

Що тоді робилося біля тієї тюрми! Зі всіх навколишніх сіл хлопців поарештовували і повкидали туди. В 1941 році їх розстріляли.

Очі Надії Максимівни наповнюються сльозами при згадці про те, як почули страшну звістку.

«Вже німці прийшли. Ми з мамою буряки пололи. Дивимося, Стьопка Архіпчук  іде пішком з тюрми з Луцька. То він нам усе розказав, як їх стріляли, як їх виганяли, як мордували, мучили страшно… Він з-під трупів виліз. А наш Женьо – ні… Ми з мамою через тиждень після розстрілу туди приїхали. Було п’ять могил. Скрізь – кров: з могил текла, річка Стир була червона, стіни на мурах – червоні, й навіть шматки м’яса на них…

Мама, як те побачила, враз зомліла. Німці не дали могил розкопати. Але за вбитими провели панахиду. У Троїцький собор у Луцьку з’їхалося до 70 священиків, а люду скільки прийшло! Тисячі. Потім хресним ходом усі пішли на ті могили».  

Довгий час родина Бородюків не могла приходити вшановувати пам’ять свого Жені на його могилці: після закінчення війни всю сім’ю вислали до Сибіру. Але у кінці 60-х вони повернулися.

«Через двадцять років, у 1968-му, як приїхала, то зразу пішла на ті могили. Але там від них совіцька влада й сліду не залишила. Все в асфальт закатали. Але я все рівно туди 20 років приходила крадькома. Туди й інші люди ходили так само таємно, як і я. І тільки після того, як стала Україна, змогла відкрито приходити й оплакувати Женю. Символічну могилу його ми зробили на кладовищі у рідній Рудці. Але там тільки грудочка землі з місця розстріл»у.         

Надія Максимівна дуже зраділа, що почали розкопки на місці масової страти. Каже, що негоже було по кістках патріотів ходити і машинами їздити, хай їх по-християнськи захоронять.

«Якщо куля не влучить, то трупи задушать»

Радянські кати знищили багато документів про ті розстріли. Але дещо таки збереглося в архівах. Зокрема, у доповідних записках начальнику тюремного відділення управління НКВС по Волинській області сержант держбезпеки Стан та інші працівники Народного комісаріату внутрішніх справ зазначали, що 23 червня 1941 року в зв’язку з бойовими діями біля Луцька з-під варти було звільнено малоліток і засуджених за малозначні злочини, всього 84 особи, а решту ув’язнених, понад дві тисячі осіб, – розстріляно на території Луцької в’язниці.

Чорну справу робила оперативна група працівників УНКВС по Волинській області під керівництвом капітана держбезпеки Розова, особовий склад 233-го конвойного полку військ НКВС, керівний склад і тюремні наглядачі. І хоча багато особових справ розстріляних було у ті ж дні спалено, доля повернулася так, що через півстоліття свідки тих страшних подій змогли розповісти правду. Від неї – мороз по шкірі. Ось що написав про той розстріл Микола Куделя, один з небагатьох, кому вдалося вижити.

«Боже! Що вони роблять? Іроди! Розстрілюють, рвуть гранатами. Хто б міг подумати! Варвари, душогуби! Світ такого не бачив, не чув... На західному подвір’ї хвилин 10-15 клекотіло, як десь у розжареному котлі. Торохкотіли кулемети, рвались гранати. Тим часом на східному подвір’ї група в’язнів, приблизно 40-45 осіб, кинулася до дерев’яної брами, яку хотіла повалити, але по втікачах застрочив кулемет.

Подвір’я встелялося трупами, запливало гаряче-червоною кров’ю. Далі невідь-звідки посипалися кулі на нас усіх. Бачу, як до східного муру, який був найдовшим, спритні хлопці ставлять дошки, що тут валялися з розбитої кошари, і тими дошками піднімаються на мур, пролазять через чотирирядний колючий дріт і перестрибують на той бік, на волю. Багатьом з них вдалося переплисти Стир і зникнути з очей катів.

Я теж підбігаю до муру, піднімаюся по дошці вслід за якимсь юнаком, але його скошує куля, і він мертвий падає на мене. Ми обидва летимо вниз. У цей час енкаведисти зорієнтувалися в ситуації, і весь вогонь скерували по втікачах. Я ще встиг піднятися, відбігти кілька кроків з нахиленою головою вниз від свистячих куль. Упав. Притих.

Чую, як на мене навалюються трупи розстріляних в’язнів. Один накрив мою голову животом. Його кров потекла на моє обличчя. Потому знову – трупи, трупи, трупи... Деякі з них непосильним тягарем падають на мене. Я подумав: «Якщо куля не влучила, то трупи задушать...»

Моя ліва рука була так причавлена, що потім я ще довго лікував її. Кати весь час стріляли по людях, які бігали туди-сюди, наче загнані олені, збиваючи з ніг одні одних, рятуючись від смерті. Поранені благали добити їх. Хтось милостиво просив Бога прощення і Царства Небесного, а хтось безперестанку закликав до помсти. Помсти катам, убивцям, варварам.

Саме під час такого передсмертного волання поранених над нами з’явилася хмаринка і з неї сипнув краплистий дощ. У цей момент, немов з небес, почулися чиїсь голоси: «Люди! Люди! Дивіться, небо плаче за нами!»

Коли німці прийшли у Луцьк, вони остовпіли від побаченого, дозволили рідним провести панахиду за загиблими (наступна така відбулася лише у 1991 році!), зробити насип над могилами, встановити на них хрести-фігури. Після визволення Луцька ці хрести були зрізані, а могили – зрівняні із землею. Радянська влада знищувала сліди своїх злочинів.

У ті перші дні війни свідками нелюдських тортур і розстрілів наприкінці червня стали в’язниці Львова, Тернополя, Станіслава (сучасний Івано-Франківськ), Вінниці, Рівного, Бердичева, Дрогобича, Дубна, Жовкви, Чорткова, Коломиї, Кременця, Самбора…

Після «визволення» західноукраїнських земель у 1939 році радянські каральні органи заарештували тисячі місцевих жителів – священиків, письменників, лікарів, учителів, інженерів, гімназистів, студентів, членів товариств «Просвіта», «Сокіл» та Організації українських націоналістів (ОУН). 

Цвіт української нації, її майбутнє. За архівними даними, у червні 1941 року утримували 72 тисячі 768 осіб. Скільки з них вижило, скільки розстріляно – достеменно невідомо. Єдиною провиною замордованих людей була їхня любов до України.