Носачевичі: вишиванку рожищенської майстрині носять у Дубаї

У рідному селі Носачевичі Рожищенського району 63-річну Валентину Косинець знають як хорошу господиню і гарну рукодільницю.

Щойно переступила поріг її обійстя, як ніби потрапила у веселковий калейдоскоп – кімнату прикрашають вишивані рушники, серветки, скатертини, подушечки. Вголос захоплюють такою красою, бо у цьому розмаїтті – вся Україна з її світанковими блакитними небесами, багатою землею. Йдеться на ІА «Волинські новини».

«Зараз великий піст, тож рушники вибрали спокійних, приглушених кольорів. А на свято хата й справді розквітне - маками, калиною та трояндами, бо саме квіткові композиції найчастіше зустрічаються на маминих рушниках», - зауважує дочка Валентини Іванівни Юлія, яка теж кохається в вишивці.

Сама ж господиня зустріла нас за роботою. З голкою у руках хрестик за хрестиком жінка вправно виводила візерунок.

«Давно захоплюєтеся вишивкою?», – допитуюсь.

«Та усе життя! Мама Степанида Кіндратівна ткала, вишивала, так і я з дитинства навчилася. Спостерігала, як це робить мама і намагалась повторити.. Спочатку переймала невеликі серветки, згодом розшивала кумедними звірятами подушки, а вже в юнацькі роки взялася за рушники. Бо ж що ж то за українка, що не вміє вишити собі весільного рушника?», – зауважує Валентина Іванівна.

Як відомо, вишивка – один з найпопулярніших видів рукоділля, яким споконвіку займались українські жінки, передаючи з покоління в покоління найтиповіші, найяскравіші зразки орнаменту, кольори, вишивальну техніку. У вишивці відображено національний колорит і власне бачення краси кожної майстрині. Валентина Косинець близько чотирьох десятків літ пропрацювала завідувачкою фельдшерсько-акушерського пункту, народила і виховала чотирьох дітей. Вистачало багатодітній мамі турбот вдома, та й робота така, що кликали люди на допомогу і вдень, і вночі. Але хвилинку для заняття улюбленою справою жінка знаходила завжди.

«Без голки з ниткою не можу й дня прожити. Бувало, усі спати лягають, а я хоч на годинку за вишивання. Або ж встану о п’ятій й мережу полотно. Бо вишивка для мене – це не просто захоплююче заняття, душевне заспокоєння, це ніби молитва без слів, яка наповнює теплом, щирістю, гармонією», - говорить майстриня.

Валентина Іванівна впевнена, що вишивка створює в домівках атмосферу затишку й тепла, а гарно вишита річ прикрасить будь-яку оселю. Особливе місце серед робіт вишивальниці належить рушникам, адже вони супроводжують людину протягом всього життя.

«Сам процес, коли біле полотно за допомогою голки та нитки «вибухає» різнобарвними квітками, цікавими орнаментами, мене просто заворожує. Я не люблю вишивати аналогічні вироби, люблю поєднувати, експериментувати. Дуже часто в одному виробі поєдную різні техніки, наприклад, перетягування та вишивання хрестиком. Більшість візерунків беру з журналу «Вишивання», який передплачую, але не просто перешиваю їх, а комбіную, обираю на свій смак кольори, додаю власні елементи», - розповідає Валентина Косинець.

А й справді, рушники носачевичівської майстрині відрізняються оригінальністю малюнка, їй притаманні риси індивідуальності, це відразу впадає у вічі. Малюнок рушника, зі слів вишивальниці, значною мірою залежить від його призначення, адже в кожній деталі закладено певний символічний зміст. Наприклад, якщо це весільний рушник, то зображають птахів, які тримають у дзьобах ягоди калини або сидять у гіллі дерева, що символізує народження нової родини.

Троянди, маки або лілії символізують дівочу чистоту, а поєднання червоного кольору кохання та зеленого кольору надії створює своєрідний код розквіту та повноти життя молодят. Також Валентина Іванівна наголошує, що птахи мають бути вишиті легкими відтінками блакитного, що говорить про подружню ніжність та вірність.

Слухаючи розповіді Валентини Косинець про символіку рушників, розумію, що вона не просто створює гарно вишитий виріб, а вкладає в нього душу, закладає таємний код, який робить його справжнім оберегом.

Понад сімдесят рушників різного призначення вишила на замовлення сільська майстриня.

«Замовляють, здебільшого, весільні рушники, також пасхальні. Подарувала свої вишивки і в місцевий храм, а також роздаровую рідним та друзям», - продовжує розповідь жінка.

З особливим трепетом та відповідальністю береться Валентина Косинець за оздоблення народного одягу. Бо українська вишиванка для майстрині не просто святкове вбрання, а оберіг, який символізує зв’язок поколінь, що не переривається віками.

«Вишиванки мама творить лише в хорошому настрої, щоб візерунки, які «оживають» на полотні, несли тільки позитивну енергетику. Дуже прискіпливо вибирає і кольорову гамму. Усім трьом онукам, які живуть з нею, подарувала вишиванки. А наймолодшого Святослава у вишитій бабусею сорочечці забирали навіть з пологового», - розповідає дочка майстрині Юлія.

«Кожен орнамент на сорочці має особливе значення, несе певну захисну силу. Жіночі сорочки переважно вишиваю з квітковими візерунками, чоловічі – більш стримані, орнаментовані, в них більше символіки вкладається у кольори, - розповідає майстриня. – Ось нещодавно жіноча сукня, орнаментована жовтогарячими соняхами, мого виконання поїхала у далекий Дубай Об’єднаних Арабських Еміратів. Українці, що живуть за кордоном і приїздять на малу батьківщину, прагнуть мати вишиванку не просто як оберіг, а як символ національної приналежності».

«Сьогодні українське в Україні знову в моді, тому замовлень вистачає, - додає Юлія. – І мама шиє з великим задоволенням».

Спілкуючись з родиною Валентини Іванівни, ми зрозуміли, що вишивка для них – не наслідування моди, а те сакральне, що прийшло від дідів та батьків (не даремно ж велику домоткану ряднину з червонястими півнями, виготовлену руками бабусі Степаниди, вони застилають лише на великі свята) і має й надалі передаватись від покоління в покоління.

«Тішить те, що моє захоплення перейшло і до моїх трьох дочок. Тож традиція вишивки в нашій родині не переведеться», - усміхається Валентина Косинець.

Тетяна БОЯРИН