День визволення Рожища від нацистських загарбників

20-те березня – дата святкова і водночас сумна для жителів Рожища. Сьогодні день, коли у мирному небі нашого міста не літають винищувачі з чорними хрестами, не здригається земля від ворожих бомб, не розриваються смертоносні снаряди.

Хоча, як пише краєзнавець, автор книги «Сторінками історії містечка Рожище» Леонід Козярчук, незважаючи на те, що 20 березня вважається офіційною датою звільнення Рожища, окремі дані містять протилежну інформацію. Так, 5 березня 1945 року у листі до начальника обласного архіву УНКВС Штельмаха, який підписали завідувач Рожищенського районного архіву Шевчук, голова райвиконкому Бокій і секретар Кіян, ідеться про те, що німці почали відступати з міста в неділю 25 березня о 9 год ранку. Війська Червоної армії зняли Рожище 26 березня о 3 год ночі. Противник уже більше не повертався до міста. Згідно з іншими даними, у ніч із 24 на 25 березня німцям таки вдалося прорвати оборону й підійти до міста на 4 км, однак захопити його вони не змогли.

З огляду на вищезазначену інформацію, можна припустити, що місто остаточно звільнено не 20, а 26 березня.

2

«У нас, дітей війни, особливе ставлення до фронтовиків і до їхнього подвигу. Бо ще досі перед очима сумні картини прощання наших матерів з чоловіками та синами, котрих польові військкомати навесні та влітку 1944 року масово ставили під гвинтівку і кидали в нещадне полум’я різних фронтів. Через якийсь час листоноші почали приносити солдатські листи - трикутники, а згодом - і перші похоронки. Бо вже влітку 1944 року першими вдовами у нашому селі стали: Уляна Тимощук, Зоська Кравчук та Ганна Ваколюк. Жіночий плач, дитячий лемент долинали через вікна хатин. Тривога і смуток огортали серця решти солдаток, чоловіки яких теж десь воювали: а що чекає на них завтра?

Я сам був свідком цих подій у рідному селі Доросині, що в Рожищенському районі. А до вересня 1945-го ще 103 чорні звістки надійшло до осель моїх земляків. Так, кожний четвертий доросинівець не повернувся додому з фронтових, обпалених воєнним смерчем доріг і партизанських стежок.

У трагічному списку міг бути і мій батько - Володимир Федчук. Німці, передбачаючи весняний наступ на Рожище радянських військ, вирішили на найвищому пагорбі Доросинь (урочище Смолярка) облаштувати запасні артилерійські позиції. Для цього прислали декількох своїх спеціалістів.

Як розповіли згодом мені старожили, це було 17 березня. Напередодні увечері на ночівлю в хатині Артема та Ярини Мельничуків отаборилася партизанська група Олександра Слюсаренка. На світанку вартовий з тривогою в голосі доповів про приїзд ворожої бронемашини. Інженери приступили до детального вивчення місцевості й розміток. Командир групи вирішив знищити танкетку та її екіпаж. У перестрілці двох німецьких інженерів було вбито, третій з водієм вирвалися з-під обстрілу.

Старший офіцер повірив пані Євгенії й навіть перев’язав батька, тяжко пораненого в плече і груди розривною кулею. Потім майже місяць його виходжував місцевий фельдшер Олександр Нікітченко. Наша сім’я та особисто тато (а Всевишній вділив йому після того випадку ще майже 67 років) були уклінно вдячні сільському медикові за цю допомогу. Згодом у Брянську в запасному полку на комісії мого батька визнали інвалідом ІІ групи й відпустили додому доліковуватись.

Отож ми, сільські хлопчаки, незважаючи на заборону матерів, часто навідувались на позиції мінометників. І завжди поверталися з «гостинцями» — гільзою патрона, зірочкою з пілотки, солдатським погоном, сухарем чи грудочкою цукру. Ці солодкі шматочки, пропахлий тютюном вусатий дядько, здавалось мені, занадто повільно діставав зі свого речового мішка і штиком відколював від буци рафінованого цукру. Щиро кажу, що смачніших ласощів відтоді я не куштував на своєму віку. Тепер розумію, що цими дарунками в їхніх серцях щемом відбивалася згадка про рідних дітей, які також потерпали від воєнного лихоліття й нестачі батьківської ласки...

«Наша батарея, — розповів ветеран, — розмістилася в садках жителів хутора Серхів, а стрілецькі підрозділи — на лівому березі річки в самому селищі. І ось уранці 23 лютого 1944 року нацистські танки на плечах відступаючих із селища планували захопити залізничний міст. Зім’явши заслони, хрестаті бронемашини вже навіть почали переправлятись і розгортатися до подальшого наступу. Їх прицільним вогнем накрили артилеристи моєї батареї. Але в перші хвилини бою загинула вся обслуга гармати біля хатини, де ми мешкали. Німецький коректувальник дав своїм танкістам її точні координати».

«Серед убитих міг бути й я,— продовжував Павло Богачов, — якби мене на якусь мить не затримала уже в дверях господиня оселі Катерина Федорівна, із сином котрої, Василем, я заприятелював. Перед боєм вона поблагословила мене: «Жити будеш, синку!» Ця Божа мить врятувала мені життя, хоч я був ще двічі поранений на фронті».

1

Нехай вічною буде наша пам’ять про неї та всіх ветеранів Другої світової в незалежній Україні!», - писав наш земляк.

Словом, не так вже й важливо, яка дата правильніша у визволенні Рожища, головне те, що ціною власного життя ветерани захищали рідну землю. Тож склонімо голову перед цими сивочолими людьми, яких, на жаль, з кожним роком все менше і менше.