«Першими до хати людоїдки добігли батьки й побачили на столі розчленований труп дівчинки…», - читав спогади очевидиці голодомору, вчитель історії Роман Трофімчук
-
-
>
-
>
-
>
2850
Напередодні Дня вшанування жертв голодоморів у Рожищенській районній центральній бібліотеці для дорослих відбувся урок пам'яті «Свічка плакала в скорботі».
Для участі у заході був запрошений учитель історії Роман Трофімчук та учні 9 класу ЗОШ № 2 міста Рожище.
Ведуча Неля Антонюк нагадала присутнім про страшну сторінку історії, про мільйони українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським тоталітаризмом у 1932-1933 роках, пам'яті тисяч українських сіл і хуторів, які зникли з поверхні землі після найбільшої трагедії XX ст. та запросила до слова колишнього вчителя історії Романа Борисовича.
Більшовики використали голод 1921-1923 років в боротьбі з церквою
«Голодомору можна було уникнути, якби держава не поставила перед Україною великих планів хлібозаготівлі, постачання зерна державі. А так українці змушені були давати останнє і це привело, що під час першого голодомору 1921-1923 років загинуло півтора мільйона людей. Хоч і була американська допомога, але цю допомогу відразу не дали. А пізніше – час був втрачений. Люди помирали голодною смертю», - сумно зауважив вчитель.
«Система робила все можливе, щоб знищити український народ. Ні російський, ні білоруський, а український! Більшовики використали голод 1921-1923 років в боротьбі з церквою: знімали дзвони, крали всі реліквії, які були в храмах, продавали їх для того, щоб створити комуністичну партію в багатьох країнах і будувати комуністичне суспільство.
Жодна копійка від продажу церковного майна не була кинута на ліквідацію голоду. Комуністична система не визнавала релігії. І 72 роки вони робили все, аби її не було на радянській землі.
На Сході вони це вправно зробили, а на Заході, який довгий час був під владою Польщі, церкви залишилися», - розповідав Роман Трофімчук.
У період Другої Світової війни українців загинуло менше, ніж у період голодомору 1932-1933 років
«Найстрашніший голодомор був в 1932-1933 роках. Він був штучним. Комуністична влада прагнула розвивати будівництво важкої промисловості, а коштів не було. Практично радянський Союз опинився в ізоляції. Ідеологія була такою, що капіталістичне суспільство скоро згине, ця система не спроможна далі жити, а от комуністична система, на їх думку, мала майбутнє. Тому треба було будувати комунізм за рахунок селян і промисловості.
А друга причина – створювали колгоспи. Чому комуністам було цікаво створювати колгоспи? А тому, що легко було б викачувати зерно в селян. Бо одноосібники не хотіли здавати зерно по низьких цінах», - розповів Роман Борисович.
Коротко зупинився історик і на передумові створення колгоспів. Пригадавши, як наш керівник, перший секретар комуністичної партії більшовиків України Станіслав Косіор запевнив генерального секретаря комітету ВКПБ Йосипа Сталіна про те, що Україна здатна провести колективізацію в 1930 році не питаючи селян.
«От ви б хотіли, щоб до вас в хату зайшли й змушували віддавати усе нажите добро в колгосп: корову, коня, плуга, борону… Бо колгосп утворювався на голому місці, нічого не було. Українські селяни такого не хотіли. Бо вони звикли до індивідуального господарства», - пояснював учням Роман Трофімчук.
«Навесні 1930 року Сталін відступив, але вже восени колгоспи почали створювати насильно. І хто не хотів вступати добровільно був ворогом радянської влади. Особливого удару зазнали заможні селяни, які своїм потом, своєю працею надбали своє майно. Хата під бляхою – це вже ознака того що там жили, як їх принизливо тоді називали, куркулі. Їх відразу відправляли в Сибір, або на місці розстрілювали», - вів далі вчитель історії.
В 1930 році, за словами Романа Трофімчука, врожай був дуже хороший, а в 1931 – трохи гірший, а Україна мала здавати 7 млн тонн зерна державі. Коли стало зрозумілим, що зерна стільки немає, було поставлене питання відібрати його у селян застосовуючи силу, аби виконати план заготівлі. Створювали спеціальні робітничі загони з комсомольців, людей із центральної Росії, аби «заготовляти» зерно.
На той час в Україні зʼявилися «перукарі». Так називали жінок, які виходили в поле зрізувати колоски. Проте комуністична влада швидко зреагувала на це і видала закон про захист соціалістичної власності, названий в народі законом про пʼять колосків. Судили відразу й на місці. Незважаючи чоловік ти, чи жінка, чи стара людина, чи дитина на тебе чекало 10 років тюрми.
Найстрашнішим було те, що в час, коли в Україні лютував голод – Радянський Союз, продавав зерно закордон.
Слід зауважити, що в період Другої Світової війни українців загинуло менше, ніж у період голодомору 1932-1933 років.
Свідки, які засуджують голодомор
Також Роман Борисович зачитав школярам спогади людей, які вижили в період голодомору та шукаючи порятунку для своєї сімʼї, переїхали до Рожищенського району. Один з них наводимо нижче.
Марія Столярчук, колишня вчителька ЗОШ №2 міста Рожище.
«В травні, чи навіть уже в червні 1933 року, вихователі повели нас на прогулянку до річки. Там ми гралися, збирали мушлі, і ніхто з дітей та вихователів не помітив, як зникла з гурту дівчинка. Та все ж виявилися кмітливі, які бачили, коли якась жінка заманила різними побрякушками цю дитину. Це була єдина донька голови сільпо, який постійно дбав про дітей в селі. Спохопились тільки тоді, коли сіли обідати. Місце дівчинки за столом виявилося вільним. Спочатку думали, що вона пішла додому, бо жили вони неподалік школи. Та коли зʼясувалося, що її там немає, зрозуміли – біда. Батьки, вихователі й ми, діти, побігли через міст до хати Катрі Зацені, про яку говорили, що вона людоїдка.
Боже! Якщо в десять років бачити таку картину і дожити до 82 роки (а саме стільки було оповідачці на той час, - Авт.), і не зійти з розуму, то це – рок долі. Першими до хати людоїдки добігли батьки й вихователі, побачили на столі розчленований труп дівчинки, їх серця не витримували, вони втрачали свідомість, і мов скошені снопи падали додолу.
А ми, діти, добігли пізніше, не плакали, а лише злякано дивилися на стіл, де лежала відтята голівка з широко розкритими очима та кінцівки рук і ніг…».
Пригадав Роман Борисович й те, як очевидці розповідали, що батьки спеціально викидали дітей в містах, бо там давали продовольчі картки й можна було врятуватися. Але згодом комуністична влада зробила оточення міст військовими й не давала можливості тікати дітям з села. Вони були приречені на повільну, жахливу смерть.
«Бандерівці» ділилися останнім зі східняками
Голод 1946-1947 років був спричинений посухою. Хоча за словами історика, від нього теж можна було врятуватися, якби не такі високі постачання в Росію.
«Багато людей Запорізької, Харківської, Дніпропетровської, Полтавської, Київської приїжджали на Західну Україну, яка вже теж була під владою Радянського Союзу, і наші люди, оті бандерівці, як називають нас східняки, ділилися з ними харчами, хоча й в самих не було багато», - зауважив Роман Борисович.
«Такої влади, як була радянська, в нас не ніде не було й нема і не повинно бути. Бо так не можна знущатися з людьми, як вони. А ми повинні памʼятати, розуміти й вшановувати оту сторінку історії України.», - підсумував історик.
Цікава, болюча та така страшна сторінка історії була розглянута школярами завдяки цікавій розповіді Романа Трофімчука.
А на завершення, діти ознайомилися з книгами про Голодомор 1932-1933 років та переглянули відеофільм «Великий злам». Яким пропонуємо подивитися й вам, читачі.
Коментарі