КВІТНЕВЕ: У 20 років змінила плаття та підбори на військову форму

Захищати Україну – це, здебільшого, чоловіча професія. Не даремно ж кажуть, що «у війни не жіноче обличчя». Але в час, коли вирішується доля нації, коли війна набула народного характеру, жінки стають поряд з чоловіками.

Головне покликання жінки – давати життя –у військових умовах полягає швидше в його збереженні. Бо саме жінки-медики, відважно рятуючи життя наших вояків, часто піддають небезпеці своє власне. Пише ІА Волинські новини.

Уродженка села Квітневе Рожищенського району Надія Гнатюк з дитинства мріяла бути медиком як мама, Інна Олександрівна, яка багато років працює фельдшером в рідному селі. Бо що є в житті краще, ніж допомагати людям? Тож після закінчення школи Надія вступила на навчання до Луцького медичного базового коледжу. Вчилася дівчина наполегливо, з великим бажанням. А після отримання диплома влаштувалась медичною сестрою у Луцьку районну лікарню.

Щира патріотка, Надія дуже переймалася подіями на сході України. Вона неодноразово долучалася до збору волонтерської допомоги для вояків, а згодом вирішила підписати контракт зі Збройними Силами України для несення медичної служби. Про своє рішення нікому не розповідала, лише коли оформила всі документи, зізналася батькам. Звичайно, були сльози і вмовляння, але з часом рідні підтримали життєвий вибір Надії. Так у свої двадцять красуня змінила підбори і сукню на військовий однострій та відправилась для проходження підготовки до навчального центру «Десна».

Там зустрілася з такими ж небайдужими до долі рідної країни молодими людьми, відчула неабияке піднесення патріотичного духу, впевненість у тому, що зробила правильний вибір.

Для тих, хто мав медичну освіту, навчання тривали лише місяць. Згодом санінструктором Надію Гнатюк відправили для населення служби в зону проведення антитерористичної операції.

- Перше, що вразило на Сході, - розруха та просто знищені з лиця землі населені пункти. Людині мирній до такого звикати важко. Нелегко було психологічно оговтатись і після перших обстрілів. Але з часом звикаєш, пристосовуєшся, бо знаєш, що змушена перетерпіти все, - згадує своє перебування в зоні АТО Надія Гнатюк.

Військовий шпиталь, у якому працювала наша землячка, розташовувався у місті Сєвєродонецьку Луганської області. Жити ж доводилось у покинутих помешканнях в одному з сіл прифронтової зони.

- Коли знаходишся в постійній небезпеці, про побут особливо не думаєш. Аби було тепло та дах над головою, - говорить санінструктор Надія Гнатюк. – Більше думаєш про те, навіщо сюди прийшов. І життя військових для медичних працівників в цих умовах – найголовніше.

Обробка ран, перев’язки, крапельниці та ін’єкції… Так збігав день за днем. Надія зізнається, що їй пощастило, бо військові з надто важкими пораненнями траплялись не часто, та й «двохсотих» не було. До всього ж іншого їй не звикати.

А у рідному Квітневому за неї молилися і чекали бодай маленької вісточки.

- Надія дзвонила не часто, кидала короткі повідомлення в соціальні мережі: «У мене все добре». А якщо мала можливість передзвонити, то частіше набирала номер бабусі. « Її підводить здоров’я, тож хай почує мій голос, заспокоїться і передасть привіт всім рідним». Так говорила Надя, - розповідає мама Інна Олександрівна. – А бабуся вже заспокоювала всіх нас.

Гордиться Надією її молодший брат-першокласник Дмитро, захоплюється мужністю сестри і середня дочка Гнатюків Іванна: «Вона ж наша захисниця».

Перебування в зоні АТО не просто відкоригувало життєві пріоритети двадцятирічної дівчини, загартувало її морально, а й подарувало зустріч з тим, без кого нині Надія не уявляє свого життя.

Її коханий Андрій – військовий, родом з Тернопільщини. І не тільки захоплення вродою один одного звели молодих людей, а й щирі патріотичні почуття, спільне бажання боротись за незалежну європейську Україну, в якій повинні щасливо жити їх діти.

Нині санінструктор Надія Гнатюк несе службу в складі 24 механізованої бригади в місті Яворові Львівської області. І саме тут, уже на мирній території, Надія «отримала» першого «трьохсотого». Солдат-контрактник загинув під час нічних навчань.

- Військова професія – це велика відповідальність, дисципліна. Прикро, що не всі, хто підписує сьогодні контракт, це розуміють, - резюмує наша землячка, котра не зневірилась в обраному шляху і гідно служить неньці-Україні.

Тетяна Боярин