Полонений Тарас Ткачук із Кобча: «Як побачив український прапор, то аж легше стало на душі»

04 Вересня 2016, 15:20

6956

Коли потрапляєш туди, то залишається тільки молитися, аби вижити, або хоча б легко померти. У полоні бійців калічать не лише фізично, але й дощенту нівечать їхній дух.

Там все відбувається, як по написаному сценарію. Увімкнули відеокамеру. «Посада?» – «Водій БТР». Вимкнули відеокамеру. Побили. Увімкнули відеокамеру. «Посада?» – «Водій БТР». Вимкнули відеокамеру. Побили…

І такі одноманітні допити відбувалися постійно. Вимагалася «правильна» відповідь: артилерист, кулеметник, член «Правого сектора» тощо. А просто «водій БТР», то не цікаво і не так сенсаційно…

В такому полоні побував і наш земляк із Кобча, Тарас Ткачук. Мабуть, ціла Україна дивилася те моторошне відео-знущання над військовослужбовцем з нашого району, яке виклали в YouTube бойовики. Плакали всі... Та молилися, аби цей молодий хлопчина повернуся до отчого дому живим.

Сьогодні Тарас Ткачук розкаже читачам Район.Рожище, як довелося зазирнути у вічі смерті, зраді, підлості. Розповість, як потрапив в полон з Іловайського котла.

Тарас, один із тих, кого бойовики півроку протримали у полоні. Усе через військову спеціальність. Сам хлопець зазначає, що його кілька разів «знімали» з автобуса під час попередніх обмінів полоненими. Та все-таки через шестимісячного полону, його, і ще трьох українських бійців, обміняли на загиблих бойовиків. Операцію організували колишні воїни-афганці.

Повістка «в нове життя»

Тарас Ткачук, народився та виріс у селі Кобче. Після закінчення Сокільської ЗОШ вступив до Торчинського ліцею та отримав спеціальність – муляра-штукатура. Працював на будівельній фірмі у Луцьку. У 2008 році призвали Тараса Ткачука на строкову службу. Пішов, бо як запевняє, це обов’язок кожного чоловіка. «Смакувати» армійським життям довелося в Бердичеві, що на Житомирщині, в 26-й артилерійській бригаді. Коли роки служби залишилися за плечима, пішов працювати на підприємство «Цунамі».

Здавалося, от воно щасливе та мирне життя. А ні, два роки тому, 8 квітня 2014 року, під час першої мобілізації, до війська призвали пʼятьох чоловік з Кобча. Серед них був і наш співрозмовник. Все стандартно: медогляд, швидкий збір речей, частина, полігон. Молодий чоловік, як і більшість наших краян потрапив до 51 ОМБР. Місяць на Рівненському полігоні жили в палатках, мали польову кухню, душ, їдальню, в принципі все, що потрібно.

«Першу партію наших бійців відправили в Донецьку область. Як не прикро, але їх там багато загинуло. Решту бійців, і мене в тому числі, відправили до Миколаєва на полігон. Там нас сформували у батальйони. Я був у 3-ому, артилерійському. Пізніше нас повідправляли у різні місця.

Моя бригада осіла в Луганській області, були в Рубіжному та Лисичанську. На місці ми виконували різні завдання: звільнили такі міста як Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне. Після цього нас направили в Донецьку область, майже під Іловайськ. Проживали в покинутих приміщеннях. Добре, що волонтери привозили їжу, одежу та воду. Від нестерпної спеки, рятувалися купаючись в річці», – ділиться з нами Тарас Ткачук.

Саме в тут, під Іловайськом, і розпочалося місиво та інтенсивні обстріли. Сепаратисти знищили не тільки їхні продукти, а й зброю. Неодноразово командування бригади зверталося до вищестоячого керівництва, аби вони змінили місце дислокації. Проте відповідь була єдиною: «ми шукаємо іншу територію для перебування». Та поки її «шукали», то штурм сепаратистами наших військовослужбовців нагадував пекло.

«Одного разу сепаратисти попали в мій танк. Все, що було в ньому згоріло: документи, автомат, бронежилет. В кармані залишився лише телефон і зарплатна карточка. Під час обстрілу декілька людей поранило. Тоді ми мусили зібрали всі речі, що залишились і поїхали в Дзеркальне, що на Донеччині. Там облаштували місце, проте довго не відпочивали, а вирушили на нове завдання. Час був такий, що не до відпочинку», – говорить військовослужбовець.

Та як виявилося згодом все, що відбувалося до Дня Незалежності, було «квіточками», справжні «дива» почалися з 23 на 24 серпня 2014 року. Вночі 3-й батальйон обстрілювали, здавалося з усього з чого можна. Зранку командири віддали наказ, щоб хлопці збирали все необхідне і втікали чимдалі.

Повернувшись у Дзеркальне, дізналися що там теж був обстріл. Благо хлопці були під укриттям. Але, тихо було не довго.

«Проблема була в тому, що ми не знали звідки стріляли. Як вияснилось пізніше, обстрілювали нас із Росії. Багато чого погоріло: машини, танки, снаряди. Можна сказати, всі залишились голі та босі. От тільки те, що мали при собі, те й було», – зазначає співрозмовник.

Полон. Поранений? Роби собі перев’язку. Не можеш? Вмирай!

Після обстрілів багато хто вирушив на головну базу в Дніпропетровськ. Але всі не поїхали, бо не вистачило машин. Ті що залишилися, страшенно боялись ночі...

Невдовзі бійцям АТО віддали наказ пробувати маленькими групками виходити з кільця. Командир зауважив, що ні за кого не ручається: «або виходимо з місця або залишаємось і здаємось». Звичайно всі вирішили виходити, адже хто його знав, що буде далі. Краще не було б точно. Та військові пройшли небагато, як їх знову наздогнали постріли з танка. І куди подітися хлопцям у чистому полі?

«Багато було поранених. І що вже було робити? Здалися всі, хто залишились. Нас пов’язали, погрузили на машини і вивезли на баштан. Памʼятаю, там було багато кавунів, а ми ж води вже давно не пили, тому їх їли, аби хоч трохи втамувати спрагу», – зазначає атовець.

Ніхто з полоненими не панькався. Поранений? Роби собі перев’язку. Не можеш? Вмирай! Багато людей загинуло від болі. Про обезболюючі ніхто й мови не вів. Хто мав при собі «антишок», то робив ін’єкцію, аби хоч на трохи зменшити біль.

Через деякий час полонених відвезли на базу до росіян. Там лікарі зробили всім перев’язки, дали пігулки, уколи, води та сухий пайок. Та спокій панував не довго. Не встигли перевести подих, як приїхали сепаратисти з Донецька. Позв’язували військовополоненим руки, ноги, очі та повезли в Сніжне. Кинули, як собак, у камеру. А пізніше почали допитувати з особливим «креативством». Про який не хочеться розпитувати у Тараса Ткачука, адже зрозуміло, ця тема, табу. Згадується відео, а воно, зі слів полоненого, показує лише маленьку долю правди…

Окрім насильства, на полонених вояків постійно тиснули психологічно. Наприклад, казали, що вони нікому не потрібні в Україні та вже давно занесені в чорні списки тих, кого розстріляють за зраду.

Там, де «пахне» смерть…

Опісля погрузили в автобуси і відправили в Донецьк як полонених. Знову ж таки їх побили сепаратисти. Позабирали всі речі: гроші, телефони, золото, документи, карточки. Допитували декілька раз, відео знімали і закидали потім в Інтернет, звинувачували у всьому, що тільки можна.

«Повсюди смерділо смертю. А ти розумієш, що взагалі нічого не можеш вдіяти. Лишаєшся наодинці зі страхом, з яким постійно мусиш боротися. Через два місяці рани потрохи загоїлись. З підвалу перейшли в сухе приміщення. Там ми виконували різноманітні роботи: замітали, мили, розгружували боєприпаси та продукти: картоплю, муку, цукор, воду. Виконували всю фізичну роботу: чистили сніг та прибирали КПП.

Ті, що відмовлялися від роботи, то їх сильно карали. Найгірше боялись йти до бойовика «Мотороли» (Арсеній Павлов). Цей «чоловік» та його бригада страшенно знущалася над людьми. Були такі, які не витримували цього всього … А також такі, що перейшли воювати на сторону Росії», – з помітним хвилюванням пригадує співрозмовник Тарас.

Полонених кормили два рази в день, чимось схожим на борщ та дивною кашею.

Родина дізнавалась останні новини про Тараса через волонтерів. Вони принесли звістку, що Тарас у полоні. З відео, викладеного сепаратистами в мережу, впевнилися, що син живий. Хоча довго не знали, де він є.

В полоні з родиною Тарас міг зв’язатися через тих хлопців, що охороняли їх. Хоч їх і жорстоко карали за це, але скрізь є нормальні люди і навпаки.

З часом ОБСЄ почали допитувати сепаратистів, в яких умовах живуть полонені? Чим харчуються? Чому ходять, як голодранці? То після цього, за словами Тараса, їх годувати стали краще. А волонтери почали одежу передавати, зубну пасту, щітки, солодощі, машинки аби постригтися, побритися.

«В полоні підтримували один одного. Мені дуже допомагав мій командир Артем. Я два місяці на роботу не ходив, бо руки дуже сильно боліли, то Артем навіть годував мене, то хліба відламає, то яблуко якесь принесе…», – каже демобілізований солдат.

Було й таке, що підселяли людей, які хотіли вивідати певну інформацію, тому нічого лишнього полонені не говорили.

«Як побачив український прапор, то аж на душі стало легше»

В полоні Тарас Ткачук був рівно пів року: з 26 серпня по 26 лютого. День обміну для Тараса став своєрідним другим днем народження.

«Я був на роботі, прибирав в медпункті. До мене заходить хлопець і каже, щоб я збирався, бо поїду додому. В чому був, в тому і пішов. Нас було троє визволених».

Переправили полонених в Луганськ до сепаратистів, згодом посадили в іншу машину і повезли до українського блокпосту.

«Як побачив український прапор, то аж на душі стало легше», - на очі наступають непрохані сльози.

Обмін відбувся. Українські вояки накормили визволених, дали помитися та передягтися. Згодом чоловіків переправили до Дніпропетровського шпиталю, де вони пройшли огляд.

«Там нас переодягнули в нормальну одежу, дали телефон, карточку. Я був без документів, тому мене не могли ніяк відправити додому. Та все-таки є на світі добрі люди. Волонтер Наталія допомогла мені приїхати в Київ. Купила квиток за свої кошти та домовилась з провідницею, аби вона допомагала мені в дорозі.

А в столиці на мене чекала рідна тітка з дядьком. Вони вже й привезли мене додому. А тут, в селі, так хороше і привітно зустрічали мене рідні, близькі, зустрічала родина, односельчани та друзі», - посміхаючись розказує Тарас Ткачук.

Тарас каже, що вже відійшов від цих страшних днів. Тепер може і поговорити про полон, не те що раніше. Дякує за підтримку рідним та друзям. Вже відновив документи та знову пішов працювати в «Цунамі». З роботи дали путівку в санаторій «Пролісок», там морально відпочив.

Так хочеться, аби в цього молодого чоловіка все склалося найкраще. Бо своє пекло на землі він вже достойно пройшов. Тож молімо Бога, аби простелив перед Тарасом Ткачуком світлу та мирну дорогу.

Слава Герою!